A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Водянська громада
Запорізька область, Кам’янсько-Дніпровський район

с. Водяне

Водяне — село, центр сільської Ради, розташоване на лівому березі Каховського водоймища за 5 км на схід від районного центру м. Кам’янки-Дніпровської. Відстань до найближчої залізничної станції Нікополь, що на протилежному березі водоймища,— 12 км. Населення — 7410 чоловік. Сільській Раді підпорядковано також с. Петровське.

На території сучасного села людина жила з найдавніших часів. Про це свідчать виявлені тут рештки трьох поселень і близько десяти курганів епохи бронзи (III—I тисячоліття до н. е.), поселення скіфсько-сарматського періоду (III ст. до н. е.— II ст. н. е.), а також пам’ятки середньовіччя — кургани та кам’яні баби кочових племен X—XII ст. ст. нашої ери.

До XVIII століття ця місцевість лишалася майже незаселеною. Понад Дніпром тяглися просторі луки та багаті на рибу плавні й лимани. Часто сюди з Приазов’я заходили ногайські татари-кочівники і робили варварські набіги на українські слободи й села. Запоріжці виставляли тут свої дозори, між козаками та кочівниками відбувалися криваві сутички.

Наприкінці XVIII століття тут пролягав торговий шлях з північних губерній Росії на Перекоп і Крим. З 1780 року в місці, де шлях перетинав Дніпро, почали селитися втікачі-кріпаки з північних губерній, солдати-дизертири, козаки, різного роду «відступники», сектанти-духобори. Вони утворили кілька хуторів, розташованих поблизу один одного на лівому березі Дніпра. Хутори незабаром злилися в слобідку. У 1783 році до слобідки прибула велика група вихідців з села Водяного Єлисаветградського повіту Катеринославського намісництва та інших сіл Катеринославщини. Це були кріпаки, яких царський вельможа Потьомкін продав казні для заселення Таврії. За найменуванням місця попереднього проживання більшості селян слобода дістала назву Водяна. Невдовзі вона перетворилася на чимале село, де 1800 року налічувалося понад 200 дворів.

Жителі Водяного займалися хліборобством і скотарством. Селяни одержали наділи по 15 десятин на ревізьку душу. Але нові переселенці одержували наполовину менші наділи. Землю здебільшого обробляли примітивними знаряддями: сохами, ралами, дерев’яними боронами. Сприятливі умови для розвитку тваринництва повного мірою не використовувалися, бо селяни не мали коштів на придбання худоби. Щоб прогодувати свої сім’ї, водянці рибалили, кустарювали й чумакували. Багато селян займалося візникуванням — возили хліб до Мелітополя і Бердянська, а звідти — ліс, цеглу, рибу та сіль. Досить розвинутим було гончарне виробництво, яким у 1825 році займалися 52 родини. Великими хурами, навантаженими глечиками, макітрами, мисками, іграшками, розвозили ці вироби по селах Таврії і Катеринославщини.

Село інтенсивно зростало. В середині XIX ст. у Водяному вже налічувалось близько 515 дворів, проживало понад 3 тис. чоловік. Село забудовувалося без плану, мало криві брудні вулички. Виділялися лише кілька куркульських вітряків, церква та шинок.

З 40-х років XIX ст. в селі існувало церковнопарафіяльне училище, яке відвідували 40 учнів; 1859 року відкрилося початкове однокласне училище міністерства державного майна, перетворене пізніше на земську початкову школу. Навчалися тут лише діти заможних селян, а близько 800 дітей шкільного віку залишалися поза школою.

Після реформи 1861 року селяни Водяного відмовилися вносити викупні платежі за землю і вимагали переселення їх на вільні землі. Суперечки тривали кілька років, аж доки міністр внутрішніх справ не дав губернаторові вказівку силою примусити водянців підкоритися.

Розвиток капіталістичних відносин поглибив класове розшарування в селі. За даними перепису 1884 року, в Водяному налічувалося 868 дворів, проживало 5046 чоловік. 20 родин не були приписані до общини і права на надільну землю не мали. Таким правом користувалися тільки 1698 ревізьких душ. Земля розподілялася між господарствами нерівномірно — від 7 до 18 десятин. Через відсутність тягла та інвентаря багато сімей частково або повністю здавали свої наділи в оренду сільським багатіям, самі ж йшли в найми. 95 дворів були безпосівними, 138 господарств засівали до 5 десятин, 243 — до 10 десятин посівів. Отже, 56 проц. усіх господарств Водяного були бідняцькими. Три чверті з них не мали ніякого сільськогосподарського реманенту, третина — тягла.

Третину господарств села становили середняки. Але кожне третє з них вдавалося до супряги чи найму тягла та реманенту і потрапляло в кабалу до заможних сусідів.

Понад 70 господарств багатіїв зосередили в своїх руках виробництво товарного хліба та іншої сільськогосподарської продукції. Інтенсивно розвивалася торгівля. В селі щороку відбувалися два ярмарки. У 1879 році тут продано товарів на 3,5 тис. крб. У 1884 році звідси через Малознам’янську пристань відправлено 101 тис. пудів пшениці, 272 тис. пудів жита, 140 тис. пудів ячменю, а в 1885 році — понад мільйон пудів зерна.

Наприкінці XIX ст. класове розшарування села посилилося. Зріс процент глитайських господарств. Економічний гніт посилювався політичним безправ’ям бідноти. У Водянській общині верховодили куркулі. За несплату податків, непокору, «винних» шмагали різками, без суду кидали до в’язниці. Все це викликало незадоволення бідноти. Грізного 1905 року в маєтках навколишніх поміщиків почалися пожежі, горіли млини і водянських куркулів. У селянських заворушеннях активну участь брали селяни Водяного Н. М. Покутній, А. В. Чорний, М. І. Маляренко, Д. М. Ященко, брати Федір і Дем’ян Латиші, Петро і Сидір Живогляди. Вони тримали зв’язок з більшовиками с. Балок та м. Нікополя. Організатором селянських виступів був уродженець с. Балок соціал-демократ, колишній студент В. С. Вовк. Він мав зв’язок з нікопольськими та катеринославськими соціал-демократами, привозив до Водяного листівки і розповсюджував їх серед селян. 20 липня 1905 року на ярмарковому майдані Водяного відбувся мітинг, на якому з промовою виступив В. С. Вовк. Мітинг розігнала поліція, промовцеві пощастило втекти. Федора і Дем’яна Латишів заарештували як «підозрілих», Сидір і Петро Живогляди в зв’язку з переслідуванням поліції, виїхали з сел.

Серед героїчних учасників повстання на броненосці «Потьомкін» був і селянин Водяного Д. Г. Кир’яненко. Після поразки повстання він емігрував до Румунії, повернувся на батьківщину 1916 року. Тоді ж його заарештували і кинули до севастопольської в’язниці, де він перебував до Лютневої революції. У 1955 році, на честь 50-річчя повстання на броненосці, його нагороджено орденом Червоної Зірки. Учасником повстання на крейсері «Очаков» був водянець І. П. Юрченко.

5 грудня на сходці селян Водяного було зачитано царського маніфеста від 17 жовтня. Селяни ухвалили постанову, в якій вимагали запровадити прямі, таємні і рівноправні вибори до Думи, скасувати всі привілеї для багатіїв, безплатно навчати в школах, перерозподілити землю з урахуванням потреб бідняків, зменшити податки, узаконити збори й спілки. Особливо рішуче вимагали водянці звільнення політичних в’язнів і скасування воєнного становища у містах і селах. Більшість селян Водяного тут же вирішила вступити до Всеросійської селянської спілки і запропонувала негайно звільнити членів правління цієї спілки, заарештованих за наказом московського градоначальника. Водянці попередили власті про те, що продовжуватимуть боротьбу до повного задоволення їх вимог.

Революційна хвиля не вщухала і в наступні роки. 16 грудня 1908 року на сільській сходці з промовою виступив місцевий житель С. С. Дорошенко. Прибулі стражники розігнали сходку, а промовця заарештували.

Столипінська аграрна реформа поглибила класове розшарування селян. З кожним роком зростала кількість сільських пролетарів. Із 1481 двора, приписаного до сільської общини в 1914 році, 159 повністю здавали землю в оренду і цілорічно перебували на заробітках за межами села. Десятки сімей спродали свої наділи. У четвертої частини селян наділи не перевищували 5 десятин, половина господарств мала від 6 до 10 десятин. Водночас багатіли куркулі. Вони скупили в сільської бідноти 1215 десятин землі, понад 60 проц.— орендували. Навколо села з’явилися десятки куркульських хуторів.

Напередодні першої світової війни у Водяному проживало близько 10 тис. чоловік. Більшість мешканців жило в тяжких побутових умовах. Тільки заможні селяни мали добрі будинки. Три кривих вулиці тяглися понад річкою Конкою. Селяни часто терпіли від неврожаїв, голоду, пошесних хвороб та епідемій. У 1908 році на черевний тиф хворіло 300 чоловік, дифтерією — 211. Медичне обслуговування населення лишалося вкрай незадовільним. У Водяному діяв лише фельдшерсько-акушерський пункт. Лікарня на 18 ліжок знаходилася в сусідньому селі Кам’янці і обслуговувала близько 22 тис. чоловік.

Не краще було й з народною освітою. 1875 року в селі замість міністерської відкрили земське початкове однокласне училище, в якому навчалося 75 учнів. У 1884 році з 4846 жителів читати й писати вміли лише 238 чоловіків та 7 жінок. 1896 року засновано друге земське початкове однокласне училище. У 1912/13 навчальному році тут працювали три початкові школи, які відвідувало 208 хлопчиків та 75 дівчаток. З них закінчили навчання тільки 54 учні.

Тривалий час у Водяному не було культурних закладів. У селі височіла церква, діяло 5 шинків. Тільки у 1897 році на кошти земства відкрили невелику бібліотеку. В ній налічувалось 1147 книг, переважно біблейсько-релігійного змісту.

У 1914 році майже половину працездатних чоловіків мобілізували на фронт, багато сімей лишилося без годувальників. У 1915 році незадоволення селян війною вилилося в стихійний виступ мобілізованих до армії, яким не видали грошей на харчі. Підтримані селянами, вони вчинили заколот.

Лютнева революція не виправдала сподівань селян Водяного. Селяни землі не одержали; тривала війна. У квітні 1917 року в селі обрали волосну Раду, але більшість місць у ній захопили місцеві багатії. Поступово селяни починали розуміти антинародну політику Тимчасового уряду. Цьому сприяла роз’яснювальна робота колишніх фронтовиків, що поверталися додому.

За дорученням нікопольських більшовиків столяр К. А. Чорний у липні 1917 року організував у Водяному більшовицький осередок. Головою обрали учасника селянських заворушень 1905—1907 рр. селянина-бідняка Н. М. Покутнього, секретарем — К. А. Чорного. Невдовзі в селі налічувалося близько 500 чоловік співчуваючих більшовикам. Більшовицький осередок організовував мітинги, роз’яснював політику більшовиків,: викривав місцевих есерів та націоналістів. У липні 1917 року в селі відбулися демонстрації та мітинги, спрямовані проти Тимчасового уряду.

Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції трудящі Водяного обрали нову Раду, головою став М. С. Самарець. В січні 1918 року водянці послали до Петрограда своїх ходаків для одержання інструкцій від Радянського уряду. В листопаді 1917 року більшовики створили волосний ревком, який організував загін самооборони, що охороняв громадський порядок, викривав контрреволюціонерів Та спекулянтів. Загін очолив моряк більшовик Н. К. Прокіпець.

Палко вітали водянці ленінські декрети про мир та землю. Не чекаючи додаткових вказівок, бідняки почали одмежовувати надлишки куркульської землі — брали на облік нетрудові землі, лишки реманенту, призначали своїх довірених для охорони майна.

Але в першій половині травня 1918 року Водяне окупували австро-німецькі війська. Члени ревкому, комуністи та радянський актив села пішли у підпілля. Для організації боротьби з окупантами та українськими буржуазними націоналістами у травні 1918 року створено підпільний більшовицький комітет, очолюваний М. С. Самарцем. Явочні квартири, де більшовики проводили збори, були у К. А. Чорного, Д. Т. Касая, М. П. Концура. Передові селяни вірили в перемогу Радянської влади, чинили опір окупантам, які грабували населення і вивозили до Німеччини продовольство, худобу, награбоване майно. У серпні 1918 року за завданням підпільного комітету М. С. Самарець виїхав до Кам’янки. Але зрадники видали його петлюрівцям. Водянські червоногвардійці за допомогою коваля — більшовика К. X. Жовтоухова визволили свого керівника з-під варти.

У вересні 1918 року у Водяному створено підпільний військово-революційний штаб, який сформував партизанський загін на чолі з селянином-бідняком М. П. Концуром. Помічником командира загону було призначено колишнього моряка П. А. Шевцова, політичним керівником — М. В. Пархоменка. За короткий час загін зріс до 120 чоловік.

Після вигнання окупантів влада у Водяному перейшла до його військово-революційного штабу, який вийшов з підпілля. Штаб, що розмістився в будинку колишнього купця, продовжував формування партизанського загону. Придбати зброю допомогли нікопольські більшовики. Чисельність загону швидко зростала, до нього приєднувалися селяни Кам’янки, Великої Знам’янки, Дніпровий, Великої Білозерки, Верхнього Рогачика. На початку весни 1919 року загін М. П. Концура виступив проти білих у напрямку на Перекоп. Він бився проти дроздовського кавалерійського загону та банд, що діяли в районі Сірогоз, Агайманів, Іванівни, Строганівки, Павлівни, і згодом повернувся до Водяного на переформування. В складі загону налічувалося понад 700 бійців. Було укомплектовано кулеметну команду та кавалерійський ескадрон в 300 шабель, якого очолив матрос Я. Можняк.

У березні 1919 року з Водянського, Лепетиського, Рогачицького і Громовського партизанських загонів сформувався 3-й Таврійський полк Першої Задніпровської радянської дивізії. Командиром полку призначено О. Шикавка. Командиром 3-го батальйону став М. П. Концур, комісаром батальйону — М. В. Пархоменко. У квітні того ж року полк брав участь у штурмі Перекопського валу, визволяв Севастополь і Феодосію. За успішні дії проти ворога командирам та бійцям полку оголошено подяку. Під час штурму Перекопу героїчно загинув М. П. Концур Командиром батальйону призначили односільчанина Я. Ф. Киву.

Жителі Водяного свято шанують пам’ять земляків, які загинули в роки громадянської війни. На братській могилі встановлено пам’ятник, а одна з вулиць села названа Партизанською. У 1967 році 27 водянців учасників боротьби за перемогу Великого Жовтня і громадянської війни відзначені урядовими нагородами.

В середині червня 1919 року Водяне захопили денікінці. Вони жорстоко розправилися з партизанами Н. К. Ященком та М. М. Дорощенком, які залишилися для( підпільної роботи. Після знущань стратили також сільського активіста Й. А. Верчича. Допитували й по-звірячому катували членів сім’ї партизанів К. та М. Чорних і Л. Комишнього.

7 січня 1920 року частини 46-ї стрілецької дивізії 14-ї армії визволили Водяне від денікінців. Поновив свою роботу волосний ревком, який очолив К. С. Піскоха. Ревком підтримував громадський порядок, керував заготівлею хліба і продовольства для Червоної Армії та робітників Донбасу.

Але 7 липня 1920 року Водяне захопили врангелівці. В селі знову підняли голову куркулі, почалися грабежі, знущання з селян, переслідування активістів, розстріли. 26 жовтня 1920 року частини 2-ї кавалерійської дивізії 2-ї Кінної армії та 46-ї стрілецької дивізії визволили Водяне від врангелівців.

В листопаді 1920 року у Водяному створився партійний осередок, у якому на початку 1921 року налічувалося вже 12 комуністів. Поновив роботу і волосний ревком, головою якого обрали М. G. Самарця.

Партійний осередок та сільська Рада очолили боротьбу селян за відродження сільського господарства і ліквідацію бандитизму. Надійною опорою партійного осередку став створений на початку 1921 року волосний комітет незаможних селян, очолюваний О. Ю. Єущенком. У селі був створений і комсомольський осередок, секретарем якого обрали П. Аніканова. Для ліквідації бандитизму організували загін ЧОП, очолений волосним військовим комісаром Г. І. Фоміним. До складу загону увійшли комуністи, комсомольці, члени КНС та добровольці з селян.

У січні того року партосередок і вол ревком провели вибори до сільської Ради;, через тиждень тут зібрався з’їзд Рад Водянської волості, на якому були розглянуті питання про втілення в життя рішень Радянського уряду, обрано виконком волосної. Ради та його комісії. З’їзд надіслав вітального листа В. І. Леніну.

Відбувся розподіл нетрудових куркульських земель та реманенту. Крім того, селяни одержали державні наділи. Але через посуху і неврожай 1921 року в селі, почався голод. Партійний осередок, сільська Рада, КНС, що об’єднував 130 незаможників, організували комітет допомоги голодуючим, який провів добровільну позичку хліба серед селян, організував громадські їдальні для дітей. Через споживчо і кредитне товариства селяни одержали істотну допомогу від держави.

Під керівництвом партосередку були зроблені перші кроки в галузі культурного будівництва. Відкрились три початкові школи, які відвідувало близько 300 учнів. їх першими вихователями стали С. Ф. Гончаренко та І. Г. Красников. Багато корисного зробили в той час комсомольці. Вони організовували суботники по заготівлі палива для шкіл, відкрили народний будинок та чотири хати-читальні, де почали працювати гуртки художньої самодіяльності.

Вперше до активної громадської діяльності було залучено жінок. Виникла громадська жіноча рада, яку очолила В. І. Маслівець. Активісти створили 4 гуртки ліквідації неписьменності серед дорослих. За допомогою жінок-активістів відкрито дитячий будинок для безпритульних, пізніше перетворений у трудову школу.

У березні 1921 року з ініціативи партійного осередку та КНС створено комуну ім. Т. Г. Шевченка. Вона об’єднала 42 сім’ї. Головою комуни обрали О. Ю. Сущенка. Держава подала комуні допомогу, виділивши трактор «Фордзон» та кредити. Перше колективне господарство Водяного відіграло велику роль у подальшій боротьбі за суцільну колективізацію села.

Здійсненню заходів Радянської влади, спрямованих на загальне піднесення сільського господарства в селі, шалений опір чинили куркулі. Вони вдавались до антирадянської агітації серед несвідомої частини односільчан та тих, які потрапили до них в економічну залежність, чинили терор проти активістів. 1922 року вони вбили голову жіночої ради В. І. Маслівець, в листопаді 1925 року — голову комуни комуніста О. Ю. Сущенка, а в грудні того ж року — голову КНС комуніста І. П. Жінкіна. Внаслідок рішучої боротьби, яку очолили партосередок і сільрада, підступним діям куркулів було покладено кінець.

1926 року сільське господарство Водяного досягло довоєнного рівня виробництва. В селі налічувалося 1662 двори, проживало 8090 чоловік. Працювало 2 вальцьові млини і 6 вітряків, 6 олійниць, 6 крупорушок, 4 кузні, 2 чинбарні, 12 гончарних майстерень. У 1928—1929 рр. розгорнулася масова колективізація одноосібних господарств. До весни 1929 року 170 родин об’єднались у кілька товариств спільного обробітку землі. Восени того року організовано Кам’янську МТС, яка відіграла велику роль у залученні селян до колгоспів. В широкій пропаганді колективних форм праці відіграла важливу роль районна газета «За колективізацію». Суцільна колективізація в селі закінчилася в 1931 році. У Водяному на базі ТСОЗів створили три великі сільськогосподарські артілі: ім. Леніна, ім. Калініна та «Перекоп», за якими закріпили 14,5 тис. га угідь. Водночас відбувалося й об’єднання кустарів, які створили промислову артіль «Перемога» по виготовленню меблів з лози та інших предметів широкого вжитку.

Організаторами колгоспного руху у Водяному стали учасники громадянської війни — комуністи М. С. Самдрець, М. В. Пархоменко, Н. К. Прокіпець, дружини загиблих партизанів М. Т. Концур, М. X. Піскоха. Велику допомогу комуністам подав політвідділ МТС, створений у 1933 році. Серед колгоспників і механізаторів розгорнулося соціалістичне змагання. Артіль ім. Калініна стала ініціатором соціалістичного змагання серед колгоспів району. Велику політичну роботу серед колгоспників вела багатотиражна газета «Калінінець», яка видавалася в цій артілі. В 1934 році у Водяному відбувся районний з’їзд колгоспників, який накреслив шляхи піднесення артільної економіки.

У роки перших п’ятирічок колгоспники Водяного добилися певних успіхів у розвиткові артільного господарства. У 1940 році на колгоспних ланах працювало 32 трактори, 9 комбайнів. У колгоспах з’явилися тваринницькі ферми. Врожайність зернових досягла 20 цнт з гектара на всій площі посіву. Зростали прибутки колгоспів. Так, якщо у 1937 році прибуток артілі ім. Леніна становив 542,5 тис. крб., то у 1940 році — майже 1,5 млн. крб. Багато водянців стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Малу срібну медаль ВСГВ одержав бригадир колгоспу ім. Калініна Ю. А. Безрідний, який виростив по 23,1 цнт проса з га. Ланка М. Г. Чорного з колгоспу ім. Леніна одержала по 22 цнт вівса з кожного га і по 30 цнт проса.

Перемога колгоспного ладу забезпечила трудящим заможне й культурне життя. На трудодень колгоспникам видано пересічно по 10 кг хліба та понад 5 крб. грішми. У 1939 році, наприклад, колгоспник П. К. Величко одержав 782 пуди хліба та понад 7 тис. крб., колгоспник П. І. Бондаренко — 600 пудів хліба та 5,5 тис. крб. Всі колгоспники мали свої присадибні господарства, утримували корів, свиней, птицю. У жителів Водяного з’явилися трудові заощадження. Сотні колгоспників, замість старих хат, спорудили добротні будинки.

Значно поліпшилося медичне обслуговування — в селі діяли лікарня, амбулаторія та пологовий будинок.

Дальшого розвитку набула народна освіта. В 1927 році початкову школу перетворили на семирічну, у 1934 році — на середню. Тут працювали 29 вчителів. До 1938 року тут ліквідовано неписьменність серед дорослого населення. В селі діяли дві бібліотеки, які мали понад 7 тис. книг.

У 1935 році колгоспники спорудили двоповерховий будинок культури з залом на 600 місць. Тут працювали гуртки: драматичний, хоровий, танцювальний, духовий оркестр. У будинку культури колгоспу ім. Калініна та в клубі колгоспу ім. Леніна двічі на тиждень демонструвалися кінофільми. В багатьох оселях колгоспників з’ явилися радіоприймачі.

Після віроломного нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз у Водяному більшість чоловіків призовного віку стали воїнами Червоної Армії. Колгоспники відправили для потреб армії багато коней, автомашин і тракторів. Завдяки самовідданій праці жінок, підлітків, літніх людей до 15 липня 1941 року майже весь урожай було зібрано, колгоспники виконали план здачі хліба державі, завершили річний план поставок молока і м’яса.

З наближенням фронту у Водяному створено народне ополчення, до якого першого ж дня записалося понад 200 чоловік. Загін народного ополчення перетворили у винищувальний батальйон, який тримав оборону на р. Конці, де за допомогою місцевого населення підготували оборонні споруди. Водночас з села евакуювали на Схід трактори, комбайни, велику рогату худобу й коней. Виїхала й частина населення.

18 вересня 1941 року Водяне захопили німецько-фашистські загарбники. Для підпільної роботи в тилу ворога було залишено групу в складі 30 чоловік. Її очолив голова колгоспу «Перекоп» — досвідчений підпільник, партизан часів громадянської війни М. С. Самарець. З перших же днів патріоти встановили зв’язок з частинами Червоної Армії, які тримали оборону в сусідньому селі Балках. Партизани здійснили чимало бойових операцій. Разом з групою червоноармійців вони увірвалися до Кам’янки-Дніпровської, знищили фашистських вартових, розгромили комендатуру, вбили 5 солдатів. Після жорстокого бою партизани відступили у плавні. Виняткову мужність в боях з фашистами проявили Г. С. Чорний, М. В. Касай, К. Л. Гура, П. А. Буряк, М. П. Литвиненко та інші.

Невдовзі до Водяного гітлерівці направили загін карателів. Для жителів села настали особливо важкі дні. 24 жовтня 1941 року фашисти схопили у плавнях М. Литвиненка, С. Мороза, К. Гуру, Ф. П. Савченка та інших. Після допиту і нелюдських катувань вони розстріляли спійманих, а поранених Ф. Савченка та К. Гуру живими закопали в землю. У листопаді їм вдалося схопити М. С. Самарця. Після тортур його розстріляли. Гітлерівці розстріляли дочку комуніста М. В. Пархоменка тільки за те, що вона йшла селом під час комендантської години.

8 лютого 1942 року окупанти заарештували 57 комуністів, комсомольців та активістів села. У червні того ж року за зв’язок з партизанами заарештовано ще 85 чоловік. Перед стратою над партизанами-підпільниками жорстоко знущалися. Ще 5 травня того ж року гітлерівці оголосили набір добровольців на роботу до Німеччини. Але на збірний пункт ніхто не з’явився. Розлючені окупанти схопили понад 120 перших-ліпших юнаків і дівчат. Та поблизу переправи через Дніпро багато молоді розбіглося. За зрив «мобілізації» окупанти переслідували Г. О. Рознатовську, а комсомолку, колишнього депутата сільради Г. А. Малу побили мало не до смерті. За три роки й чотири місяці окупації Водяного фашисти стратили понад 200 радянських активістів і вивезли на каторгу до Німеччини 1238 чоловік.

Незважаючи на жорстокий терор, патріоти не припиняли боротьби проти окупантів. Так, Т. О. Виблова з 22 листопада 1943 до 22 січня 1944 року допомагала партизанам-парашутистам Г. С. Саркисову і К. Л. Берестову, які мали радіостанцію і проживали на квартирі П. П. Пархоменко. Восени 1943 року молодь Водяного відмовилася працювати на будівництві моста через Дніпро. Зігнані сюди юнаки й дівчата розбіглися. Фашисти протягом місяця шукали учасників цього страйку; М. О. Кириченка, В. Я. Яременка, М. В. Дорошенка, Є. Д. Дулю, П. Я. Концур, М. Й. Оверко та інших їм вдалося схопити. Затриманих привезли до Кам’янки-Дніпровської на місце будови мосту і там прилюдно розстріляли як партизанів. Після визволення Кам’янки-Дніпровської прах загиблих перенесено до рідного села і поховано в парку. На могилі патріотів встановлено пам’ятник.

Водяне визволили від ворога 6 лютого 1944 року бійці 266-ї дивізії 32-го стрілецького корпусу 4-го Українського фронту.

Великої шкоди завдали окупанти господарству Водяного. Вони майже повністю знищили все колгоспне майно, зруйнували приміщення сільради, лікарні, пологового будинку, десятки житлових будинків, спалили вальцьовий млин та олійницю. Збитки становили 45,5 млн. карбованців.

На фронтах Великої Вітчизняної війни мужньо билися з ворогом багато вихідців з Водяного, 613 з них відзначено бойовими орденами та медалями СРСР. Під час боїв за визволення м. Миколаєва матрос Ф. О. Окатенко виявив виняткову мужність — першим увірвався до опорного пункту фашистів, знищив кілька вогневих точок гітлерівців і близько 30 солдатів. Під час бою Ф. О. Окатенко загинув, йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

І. Г. Білик — кавалер трьох орденів Слави і семи медалей. Він і В. А. Оверко брали участь у штурмі Берліна. 22 червня 1945 року В. А. Оверко разом з односільчанином І.Г. Біликом брали участь у параді Перемоги на Красній площі в Москві.

У перші дні після визволення села відбудова господарства лягла головним чином на плечі жінок та підлітків. В артілях лишилося тільки 4 розбитих трактори, 2 комбайни, 2 молотарки, 7 сівалок, кілька плугів, косарок, віялок. На тваринницьких фермах налічувалося лише 5 коней, 6 волів та 19 корів.

На весняній посівній працювали і старі, і малі. Землю копали лопатами, боронували граблями. На збирання зернових вийшло понад 700 жінок. Незважаючи на труднощі, з жнивами впоралися за 15 діб. Тільки колгосп «Перекоп», який під час окупації потерпів найбільше, вивіз на заготівельний пункт 137 тонн зерна врожаю 1944 року.

820 водянців брали участь у відбудові Дніпрогесу ім. В. І. Леніна. За відмінну працю бригада колгоспу ім. Леніна на чолі з Н. П. Капленко завоювала перехідний Червоний прапор обкому комсомолу та Дніпробуду, 35 чоловік одержали премії. Зароблені гроші трудящі внесли на будівництво ескадрильї військових літаків.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни до села повернулися демобілізовані воїни. Держава подавала колгоспам допомогу технікою, будівельними матеріалами та кредитами. У 1948 році артілі вже перевищили довоєнний рівень виробництва. У колгоспі ім. Калініна, наприклад, засіяли того року 3662 га проти 3592 га у 1940 році. Відбудовувалися ферми, польові табори, тік, прокладено високовольтну лінію електропередач довжиною 9,5 км, відбудовано насосну станцію для зрошення городів. Почали працювати вальцьовий млин, цегельня, промислова артіль «Перемога».

1 вересня 1949 року колгоспові ім. Калініна було повернуто Червоний прапор вивезений гітлерівцями під час окупації. Віднайшовся він у Чехословаччині в м. Упіце. Чеські друзі вручили прапор власникам. Гостей тепло вітали трудящі Водяного.

У наступні роки колгоспники Водяного добилися значного розширення посівних площ. Тільки під озимою пшеницею у 1950 році було 6072 га. Значні площі виділялися під соняшник. В середньому колгоспи збирали по 18,5 цнт зернових з гектара. Тваринницькі ферми в колгоспах були не тільки відновлені, а й значно розширені.

У 1951 році артіль ім. Леніна об’єдналася з сусіднім колгоспом ім. Чапаева. Укрупнене господарство очолив тридцятитисячник Г. Т. Клішин. Парторганізація велику увагу приділила доборові та розстановці кадрів, підвищенню ролі спеціалістів розгортанню соціалістичного змагання. Економіка колгоспів села невпинно зростала. 1952 року водянці виростили по 20,1 цнт зерна з гектара. Прибуток артілей ім. Калініна та ім. Леніна перевищив 2,5 млн. карбованців. У Водяному виросли чудові майстри землеробства й тваринництва. Ланка артілі ім. Леніна, очолювана комсомольцем П. Д. Скупим, у 1953 році виростила по 115 цнт кукурудзи з гектара. їй вручено перехідний Червоний прапор обкому ЛКСМУ та обласного управління сільського господарства. 12 передовиків колгоспного виробництва відзначено високими урядовими нагородами. Протягом багатьох років високих показників на збиранні врожаю добивався комбайнер М. І. Бова. У 1951 році комбайном «С-6» він намолотив 810 тонн зерна. Йому присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Комбайнерів І. С. Кудінця, І. А. Малогота та А. П. Оверка нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.

Після завершення будівництва групи зрошувальних систем на Кам’янському поді у 1955 році понад 2000 га колгоспної землі почали зрошувати. Це сприяло крутому підвищенню врожайності, зростанню економіки колгоспів. Якщо раніше тут вирощували по 50 цнт овочів, то на поливних землях — 250—300 цнт. Загальні прибутки в артілях села становили 9,4 млн. карбованців.

У квітні 1956 року на базі колгоспів села створено радгосп «Водяне». Він мав 14,7 тис. га землі, 45 тракторів, 8 комбайнів та іншу техніку. В господарстві налічувалось 2700 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 820 корів. У 1958 році виробництво молока в радгоспі зросло в 1,2, м’яса — в 1,4 раза. Урожайність зернових становила в середньому 20 цнт з гектара.

Авангардну роль у мобілізації працівників радгоспу на виконання завдань семирічного плану відіграв партком, створений у 1958 році. На виробничих ділянках посилено організаторську та виховну роботу серед трудящих. Почала діяти комісія партконтролю. Відділки, бригади, ферми очолили комуністи. При відділках створено первинні парторганізації, а на фермах і в майстернях — партійні групи. Комуністи виступали ініціаторами впровадження у виробництво передових методів праці. Так, П. Я. Оверко, М. О. Чамкін, наприклад, застосували на фермах нову систему доїння корів, що підвищило продуктивність праці доярок, вдвоє знизило собівартість центнера молока.

Партком повсякденно керував роботою комсомольської організації, яка налічувала 137 чоловік. В бригадах та на фермах скомплектовано комсомольсько-молодіжні ланки, молодь поповнила кадри механізаторів.

За визначні успіхи в роки семирічки велику групу працівників радгоспу відзначено урядовими нагородами. Кавалерами ордена Леніна стали трактористка М. І. Кодінцева і бригадир тракторної бригади І. Ф. Живогляд; орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено тракториста І. М. Білика і бригадира комплексної бригади Г. Н. Концура.

В тісному контакті з парткомом радгоспу працює сільська Рада. Члени виконкому, депутати систематично звітують про свою роботу перед трудящими. Розширилися громадські засади в роботі Ради. У Водяному створено народні дружини, товариські суди. Сільрада постійну увагу приділяє створенню нормальних побутових умов для трудящих, поліпшенню культурно-освітньої роботи та благоустроєві села.

Втілюючи у життя рішення березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС і XXIII з’їзду партії, трудівники радгоспу «Водяне» за чотири роки поточної п’ятирічки добилися нових успіхів на всіх ділянках виробництва. Вже 1966 року у радгоспі вирощено по 28,1 цнт зернових з гектара на площі 1175 га, а на зрошуваних ділянках — по 44 цнт з га.

У 1969 році, незважаючи на несприятливі ного дні умови, колектив радгоспу потрудився з особливим напруженням. Ставши на ленінську трудову вахту, водянці виростили й зібрали на круг по 24 цнт зернових, а на зрошуваних ділянках по 42 цнт, виконали два річних плани продажу державі хліба, достроково завершили річні завдання по продажу продукції тваринництва. Виробництво молока на 100 га угідь досягло 562 цнт проти 148,7 цнт у 1959 році, м’яса — 40 цнт, яєць на кожні 100 га зернових — 23 тис. штук.

Того року в радгоспі працювало 192 трактори, 23 комбайни, 64 автомашини, 220 електромоторів та багато іншої сучасної техніки.

Партійний комітет радгоспу об’єднує вісім первинних партійних організацій, в яких у 1969 році налічувалось 149 комуністів. Під керівництвом парторганізацій працює комітет комсомолу і шість його первинних організацій, в них налічується понад 200 комсомольців. Серед них 69 механізаторів і 33 тваринники.

Піднесення економіки радгоспу забезпечило підвищення реальних доходів, матеріального добробуту та піднесення культури трудящих. За післявоєнні роки невпізнанно змінився зовнішній вигляд села. Немає тепер у Водяному хат під соломою та очеретом. Трудящі живуть у добротних будинках під шифером, черепицею або залізом. Протягом 1951—1969 рр. у селі споруджено 1800 будинків. Село прикрасили нові приміщення сільради, бібліотеки, пошти, лікарні, літнього кінотеатру, триповерхової середньої школи, двох їдалень, двох побутових павільйонів тощо. Тут є автоматична телефонна станція, водогін. Село зв’язане з обласним і районним центрами автобусним сполученням.

gromada.org.ua

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь